Руслан повільно йшов скрипучим, сліпучим білим снігом, що засинав усе навколо, і не помічав пекучого морозу. У вухах досі дзвеніло:

-Обличчям до стіни! Руки за спину! Приготувати речі для огляду!

Він повертався після чергової важкої зміни у жіночій колонії у Солікамську. Хлопець уже два місяці працював там конвоїром, але досі не міг звикнути до цього страшного місця, і це при тому, що він не один рік працював на оперативній службі, всякого довелося побачити. За свій прямолінійний характер його ввічливо попросили піти — хабарів не брав принципово і на угоди із законом не йшов.

У результаті перевели хлопця до дільничних, але й тут він довго не затримався, посварився зі своїм начальником, який вимагав формально ставитися до нелегалів та судимих ​​та ділитися з ним презентами та підношеннями.

Дружина Лера пилила його нещадно:

-Та що ж ти за олух царя небесного! Спустися вже з небес на землю, прошу тебе! Кому потрібні твій ідеалізм та принциповість! Інші от колеги твої, моторніші та розумніші, давно пристойний достаток мають! Та влітку на морях гріються, а ми все тулимося в цій знімній однокімнатній квартирі і перебиваємось на одну зарплату без жодних перспектив!

-Я по-іншому жити не вмію і не буду. А ти, люба, теж могла б на роботу влаштуватися, он, у дитячий садок, наприклад, чим удома днями сидіти і на мозок мені капати! – відбивався хлопець.

-Ще чого не вистачало, буду я зі своєю вищою освітою горщики мити та соплі чужим дітям підтирати! Я собі краще за мужика нормального заведу, з грошима!

Після чергового такого скандалу, Лера справді зібрала речі та поїхала до коханця. Пара розлучилася. Руслан дуже важко переживав розставання, хотілося на смерть напитися і забутися, але міцний, як сталь, характер не дозволяв цього зробити. Вирішивши провчити норовливого дільничного, який уже в печінках у всіх сидів, його покарали перевели в жіночу колонію, конвоїром. Думали, зламається, не витримає, та назад попроситься, посговорчивее стане, фахівець же він добрий, діло знає.

Руслан навіть не припускав, як це морально важко бачити щодня ці звірячі порядки та прізвиська. Адже це все жінки, колись у минулому милі, ніжні, вразливі, зі зламаною і понівеченою долею, змушені тут або підлаштуватися і перетворитися на «мужика в спідниці»: битися, матюкатися, і кулаками пробивати собі право на нормальну їжу, сон , ставлення, чи терпіти приниження, плювки, знущання, і боятися заснути, бо великий ризик, що не прокинешся зовсім! Багато бувалих конвоїрів зічок за людей взагалі не рахували, і ставилися до них, як до сміття, покидьків життя!

Руслан поки що до цього не звик, намагався розглянути в кожній насамперед людину, особистість, розібратися в ситуації і якщо доводилося карати, то справедливо і за справу. Його за це поважали і навіть дали прізвисько «кремінь»!

Хлопця поселили у хатині колишнього лісника, до колонії досить далеко, кілометрів чотири, але це навіть тішило чоловіка, поки йшов із роботи, хоч трохи перемикався та милувався природою. Пса собі завів, величезну сибірську вівчарку, так і жив з Джеком від усіх особняків на околиці тайгового селища.

Вночі його розбудив страшний гавкіт вихованця, він буквально стрибав на паркан, здалося, що хтось стукає. Руслану до смерті не хотілося вилазити з теплого, нагрітого ліжка та йти на лютий мороз!

«Кого там чорт приніс! Напевно звір який забрів, ось Джек і біситься! — думав хлопець. Накинув кожух, перекинув рушницю через плече, про всяк випадок, мало, місця тут лихі, і нехотя пішов відчиняти.

Виглянувши за хвіртку, Руслан опішився, у снігу лежала жінка, губи були синюшні, очі заплющені, одягнена в тюремну ватник, валянки та косинку. Зічка, здогадався він. «Мертва чи що? Тільки цього мені не вистачало до всіх неприємностей! — чортихнувся хлопець і нахилився промацати пульс. На його подив, він відчув слабке, ледве чутне биття. Першим поривом було повідомити за статутом, куди слід, про побіжну ув’язнену, і забути про цей неприємний епізод. Але щось усередині клацнуло, ніби внутрішній голос нашіптував «Не роби цього!» Гаразд, вирішив Руслан, занесу до хати, а там подивимося, що з нею робити, а то ще трохи, і замерзне до смерті чи звірі загризуть. Навіть у ватнику жінка здавалася зовсім невагомою, і він з легкістю взяв її на руки і поклав на ліжко у віддаленій маленькій кімнатці, більше схожій на комірчину, тут було найтепліше. Знімаючи з неї ватник, жінка почала махати руками і безладно бурмотіти.

-Не треба! Благаю! Мені боляче! Не чіпайте мене!

Все її тіло справді було вкрите саднами, підсохлими синцями та синцями. Значить, били всім загоном – здогадався хлопець. Придивившись, він зрозумів, молода дівчина, не більше двадцяти п’яти років, і незважаючи на непривабливий вигляд, дуже красива. Шкіра була білою, як фарфорова, а густе, каштанове волосся вибилося з-під косинки і розсипалося по подушці. Брови вразліт, тонкий, витончений ніс і чуттєві пухкі губи робили образ дуже витонченим, явно на волі була не простушкою. Хлопець зовсім не знав, що робити, як лікувати втікачку?

Ліків удома не було, а про те, щоб їхати за тридев’ять земель в аптеку серед ночі, навіть не могло бути мови. Згадав, що в сараї на стіні було підвішено пучки якихось запашних трав від колишнього лісника. Ось ними і відпоював її Руслан до ранку, та спиртом посилено розтирав, щогодини компрес з холодної води на лобі міняв, вирішив, будь, що буде! Під ранок у двері знову забили, Джек рвався з ланцюга, чути було гавкіт собак і голоси.

Це по її душу, подумав хлопець, накрив гостю з головою кожухом, засунув у підпідлогу її ватник, та валянки з косинкою, і з тремтячими піджелками пішов відкривати. Розумів, що коли її знайдуть у нього вдома, все, кінець кар’єрі, а то, може, ще гірше!

Роблячи заспане обличчя і позіхаючи, вийшов за хвіртку:

-Що сталося? — спитав він у конвоїрів, що м’ялися біля порога, бігали навколо пошукові собаки і все нюхали. Благо, вночі хуртовина була страшна, все замело кругом, і тварини ніяк не могли взяти сліду.

-Зечка втекла ввечері, залізла в машину, яка матраци вивозила за територію. І як у воду канула. Біля лісу тільки твоя хата. Нічого не чув? — З підозрою запитав старший.

-Ні, тут її точно не було, я ось всю ніч щось животом маю, погано спав, почув би, та й Джек мовчав. Згинула в лісі десь мабуть, мороз який лютий! А там звірі розтягнуть, дай Боже, якщо до весни останки десь знайдуть – хилив свою лінію хлопець.

-Та вже, виглядаєш ти і справді не дуже … Добре, прочеш ліс до кінця, сам знаєш, за інструкцією належить! В хату не підемо, ти ж свій, не став би покривати зечку! – і чоловік дружньо поплескав Руслана по плечу.

Хлопець повернувся в будинок, сів за стіл, налив чарку спиртного і залпом випив, щоб хоч якось угамувати тремтіння в тілі і зняти напругу. У голові молотком стукала лише одна думка: «Пронесло!» Навіщо він це зробив, пройшов проти системи, порушив усі мислимі та немислимі інструкції і фактично пришив собі підсудну справу. Руслан і сам цього не розумів, але по-іншому вчинити не міг. Було щось у цьому дівчиську щире, відчувалося, не пропалена вона, заплуталася, мабуть, просто.

Він підійшов до своєї підопічної, та прийшла до тями, і дивилася на нього величезними переляканими очима. Прошепотіла пересохлими, потрісканими губами:

-Дякую! — І впала знову в забуття.

Наступного дня у Руслана був вихідний, він поїхав на снігоході до міста, купив в аптеці антибіотиків, чоловічі речі найменшого розміру та електробритву та великий запас їжі.

Повернувшись увечері, Руслан застав свою пацієнтку, що лежала непритомна біля кухонного столу. Не на жарт перелякавшись, він привів її до тями нашатирем і знову відніс на ліжко. Вона ворушила губами і намагалася щось сказати:

-Я хотіла вечерю вам приготувати, але сил ще зовсім немає, вибачте. Мене Катя звуть. Ви не думайте, я не вбивця, можете перевірити на зоні мою справу, мене за махінації посадили, але я не винна ні в чому.

Руслан невдоволено гукнув на дівчину:

-Значить так, Катя! Як мене звуть, я думаю, знаєш. Давай-но без самодіяльності, перед вікнами не мигни, лежи тихенько, я тобі уколи колотиму, щоб ніхто й не подумав, що ти тут можеш бути. А видужаєш, я розповім, що робити далі! Зрозуміло? Я й так уже шкодую, що вплутався в це все.

Дівчина перелякано закивала головою і затихла. Хлопець виходжував її три тижні, колов антибіотики, пічкав таблетками, і напував відварами. Потихеньку Катя йшла на виправлення. Поступово вони зблизилися, і дівчина йому розповіла, за що опинилася у в’язниці:

-У мене був свій салон краси, батьки подарували, крутий, елітний, та й після їхньої смерті рахунок у банку на мене великий відкритий. Закохалася я в хлопця одного, він неначе випадково під колеса моєї машини потрапив, так і познайомилися. Золоті гори обіцяв, подарунки дарував, носив на руках. От я й попливла, а за моєю спиною, виявляється, з моєю напарницею з бізнесу шашні крутив. Маю сина, Максиме, йому зараз дев’ять. Так от на той момент, тільки синок і відчув недобре, все мені казав: «Мамочко, цей дядько мені не подобається! Він поганий і злий». А я дурепа не слухала його, думала, ревнує дитина. Так ось, Артурчику мій, альфонсом виявився. Прокрутили вони з Аллою схему хитру, податки не платили, показуючи мені липові звіти та кредитів набрали на моє ім’я, от і посадили мене за шахрайство. А найстрашніше, Максимку мого тут же, як мене посадили, у дитбудинок визначив – і Катя заплакала.

-Та вже, потрапила ти, дуреха! Які ж ви, жінки, нерозбірливі таки! Нормальних чоловіків відштовхуєте, а до покидьок так і липнете! – обурювався чоловік.

-Руслане, ти не здавай мене, будь ласка. Я все, що хочеш тобі зроблю! Мені не вижити у в’язниці, мене блатні і так били через день. Ну не вмію я битися! Спати боялася, вночі душили і дико реготали з мене. Але останньою краплею стало домагання начальника в’язниці, вашого Артюхова! Завів у кабінет і сказав, чи я стукатиму на всіх буду, розповідати, хто чим дихає, чи він мене щодня гвалтуватиме, і чіплятися став. Я закричала. Тоді він ударив мене з усієї сили на розмах, я на підлогу впала і додав:

-Думай, дуре, до завтра тобі термін!

І що мені робити? Я повіситись хотіла, тільки духу не вистачило – і дівчина почала судомно знімати з себе футболку та стягувати білизну:

-Хочеш, я віддячу тобі? — Згоряючи від сорому, промимрила вона.

Руслан розлютився:

-А ну швидко одягнися, по-твоєму я зовсім тварю чи що? Я так не хочу! Адже по-людськи пожалів тебе, допомогти намагаюсь! Ти мені ці штучки кинь!

-Так, Катерино. довше ти тут не можеш, рано чи пізно, побачить хто, ти ж не зможеш тут вічність сидіти. Зараз ми з тебе хлопця робитимемо. Ось електробритва та ножиці, стригся коротко. Я тут купив речей чоловічих, куртку з капюшоном. Вночі вивезу тебе на вокзал, застрибнеш у поїзд, що проходить, грошей з собою дам. З провідницею домовишся, скажеш низьким голосом, що звуть тебе Іван, їдеш до тітки в Рязань, а квиток втратила, ну грошей одразу запропонуєш… Я тобі адресу напишу, це родичка моя далека, я телеграму пошлю. Пересидиш у неї поки що. А я спробую все дізнатися про сина твого та Артурчика, будь він не ладний! Все зрозуміла?

Дівчина кивнула і пішла в сіни, прихопивши все необхідне. Через годину вона увійшла на кухню, і Руслан аж рота відкрив — перед ним стояв щупленький симпатичний бритоголовий хлопчик. Від розкішного каштанового волосся не залишилося нічого!

Хлопець вирішив не світитися на дорогах і повів Катю через ліс на лижах тільки йому відомим маршрутом. Через три години, нарешті, вони були на місці, якраз до поїзда, чоловік пропрацював план до секунди. Видно було, що дівчині важко, вона задихалася після застуди на морозі, кашляла, вибивалася з сил, але жодного разу не заскулила, мовчки пихкала, повністю довірившись попутнику та рятівнику.

Він на ходу підштовхнув її на підніжку поїзда, що набирає швидкість, кинув рюкзак, і крикнув:

-Молодець, ти боєць! Запам’ятай, ти Іване, їдеш у Рязань. Все буде добре, вір мені!

Катя наостанок глянула на нього переляканими оченятами, змахнула сльозу, і зникла з поля зору разом з вагоном, що віддалявся.

Руслан видихнув, зайшов у забігайлівку на вокзалі, і надерся до чортиків! Йому не вірилося, що все вдалося, вийшло, і Катя тепер на волі. Він зрозумів, що закохався в неї, і вирішив з’ясувати всю правду і домогтися справедливості.

Вдома він спалив фуфайку, валянки, косинку та шикарні Катині коси в грубці, ретельно замів усі сліди. Тепер у нього були розв’язані руки, він не трусився щомиті за життя дівчини, і почав проводити своє розслідування у вихідні. Що що, а досвіду в цій справі хлопець мав, хоч греблю гати!

Руслан своїми каналами знайшов Артура, він жив у сусідньому обласному центрі. Хлопець озброївся фотоапаратом і стежив за ним, той якраз спохмурнів чергову наївну багатеньку дурню, і вішав їй на вуха гарну локшину. Виявилося, дівчина не проста, а на хвилинку дочка мера. Це ж чудово, подумав Руслан, і зібравши пристойний компромат на жигало, пішов до МЕР на прийом. Вибухнув оглушливий скандал, Артура за махінації з грошима взяли під арешт. На знак подяки, багатий батько запитав Руслана:

-Що я можу для вас зробити? Дякую Вам, що вберегли мою доньку від лап цього пройдисвіта, а мене від руйнування. Я виконаю будь-яке бажання, обіцяю – запропонував чоловік.

-Ну якщо будь-яке … Допоможіть домогтися перегляду справи, цей гад мою знайому до в’язниці довів! Хотілося б поновити справедливість.

Через півроку вдалося переглянути справу, і Катю повністю виправдали. Адвокат порадив їй написати заяву про домагання на начальника в’язниці, тож той погодився заплющити очі на її втечу і новий термін їй не додали.

Залишилося одне невирішене питання – як повернути Максима матері? Здавалося б, що простіше, ось вона мати, а ось він син, на руках генетична експертиза. Але це виявилося набагато складнішим, ніж виправдати жінку. Мало того, що їм довелося місяць оббивати пороги всіляких інстанцій, проходити перевірку у психіатра і так далі, коли їм дозволили забрати хлопчика, вони побачили страшну картину. Максим вирішив, що мама його покинула, від пережитого шоку він онімів, замкнувся, ні з ким не спілкувався, і став схожим на згорнутого їжака. Він не побіг назустріч Каті, а на її спробу обійняти, зло відштовхнув, і в сльозах утік геть. Інші діти або ображали, або цуралися нелюдимого пацаненка, і між собою називали його мауглі.

Завідувач затялася:

-Ви вибачте, але я не віддам вам дитину в такому стані. Налагоджуйте контакт, теж мені, мами пішли, спочатку кидають дітей, а потім дивуються, чому у дитини травма психічна. Та щоб ви знали, коли вашого сина цей хлюст сюди привів, хлопчик півроку біля вікна просидів, усі очі проплакав, все матусю кликав. А потім замовк, і з того часу не розмовляє – і жінка засуджуюче похитала головою.

Катя нестримно плакала на порозі дитбудинку. Руслан, як міг, її заспокоював.

-Він ніколи мене не пробачить! Я одна у всьому винна, проміняла сина на альфонса цього, ось мені й розплата.

Хлопець узяв її за плечі, і жорстко промовив:

-Запам’ятай, ніколи не можна здаватися. У Максима зараз шок. Він на тебе дуже скривджений, це правда. Але любов і ласка обов’язково розтопить його серце, я впевнений, потрібне лише терпіння, щоб він тобі знову міг довіряти, розумієш? – пояснював він.

А сам вирішив допомогти по-своєму. Одягнув свою поліцейську форму, і під час паради пішов провідати хлопчика сам. Хлопець сидів біля вікна і щось малював. Руслан гукнув його:

-Макс, Привіт. А я до тебе можна? У мене до тебе чоловіча доросла розмова! Адже ми з тобою чоловіки?

Хлопчик з цікавістю глянув на нього і показав, що можна сісти поруч.

-Я поліцейський, і брехати не вмію, адже я людей захищаю. Так от я хочу, щоб ти знав правду про свою маму, адже ти вже дорослий? Вона тебе не кидала, її обдурив дядько Артур, як і тебе, і спеціально розлучив вас, тебе до дитбудинку віддав, а маму у в’язницю посадив. Вона тебе дуже любить і весь час згадувала про тебе. Я допоміг їй вибратися з в’язниці, і вона одразу вирішила тебе забрати додому. Їй дуже прикро, що ти її не приймаєш, і вона плаче. А жінки не повинні плакати, правда? Ти ж чоловік, а значить сильний і сміливий, спробуй її пробачити та помирись з нею. Чи можна вона до тебе ще прийде?

Обличчя хлопчика просвітліло, і він кивнув головою. Руслан потис йому руку, як дорослому, і пішов.

Кате він сказав увечері:

-Спробуй завтра ще до Макса сходити, у мене таке передчуття, що все налагодиться. Він хлопець усі!

Наступного дня Катя з ранку вже була у дитбудинку з величезною пожежною машиною в руках.

Навели Максима. Той дивився на неї насторожено, але без агресії.

Катя простягла до нього руки:

-Синочку, пробач мені, я не найкраща мати, але я тебе не кидала, чесно, ти найцінніше, що в мене є! Я тобі пожежну машину купила, пам’ятаєш, ти мріяв про неї, коли маленький був?

Максим не витримав, і кинувся обіймати маму, розмазуючи сльози по щоках, вони довго плакали і не могли розтиснути обіймів.

Того ж дня, щасливі мати і син, покинули нарешті дитячий будинок. На них чекав біля порога Руслан. Як годиться потиснув хлопчику руку, і підморгнув змовницьки. Той раптом заговорив:

-Ну що, додому, тату? Від радості та здивування всі обнялися та розсміялися. Кожен із цієї трійці пройшов важкий, тернистий шлях до свого щастя, і нарешті вони його знайшли, ставши однією великою і дружною родиною!