Подаємо мовою оригіналу:

Олена Іськова-Миклащук 

На днях у Хмельницькому трапилася історія, яка зачепила за живе.

На передні двері маршрутки заходить високий, красивий чоловік, приблизно 45 років, спираючись на палицю.

Я забігаю через задні двері разом із двома поважними пані.

Одна з них знаходить місце, а інша залишається стояти. Чоловік оплачує проїзд і сідає спереду. Лишається одне вільне місце поруч із ним.

Я пропоную сісти пані, що стоїть, а сама опираюся на поручні. Чоловік, не вагаючись, намагається піднятися і пропонує мені присісти.

Я відмовляюся, посміхаюся, кажу, що мені недалеко їхати, і залишаюся стояти. Наші погляди зустрічаються. У його очах — біль. Біль не лише фізичний, а й внутрішній — той, що роз’їдає душу, коли ти, єдиний чоловік у маршрутці, не можеш поступитися місцем.

Помічаю знайомий зелений колір його футболки і розумію: він теж воїн, як і мій чоловік. Він приглядається до моєї. Обоє ховаємо очі, що раптом зволожуються.

Захисники, будь ласка, не карайте себе за те, що втратили здоров’я на війні.

Ви зробили більше, ніж можна уявити.

Завдяки вам ми ходимо рідною землею, говоримо своєю мовою. І така незручність, як постояти в маршрутці, — це ніщо порівняно з вашою силою і мужністю.

Ви сильні. Ви мужні. Ви — Герої.

Прокоментуйте: